Меню сайта
Категории каталога
Антифашизм [10]
Анархизм [19]
sXe [10]
DIY [5]
Субкультурный [12]
Политика [3]
Веганизм [7]
Наш опрос
К какому политическому направлению вы себя относите?
Всего ответов: 527


Главная » Статьи » Статьи! » Политика

Російські політики - послідовники Адольфа Гітлера? Або кремлівський "план "Барбаросса"
Причина для війни з Україною, на думку автора, така:
«Этнические чистки русских на Украине станут неизбежными с момента, когда «оранжевые» почувствуют, что Запад связан соответствующей статьей Атлантического договора, предписывающей автоматическое вмешательство на стороне страны – члена НАТО».
Отже, діяти треба негайно, поки Україна ще не в НАТО. Мінімум Ігоря Джадана – захоплення Криму.

«Россия проводит десантную операцию силами морской пехоты по занятию ключевых элементов инфраструктуры Крыма: аэродромов, портов, дорожных узлов. Украинские части в Крыму прямой атаке не подвергаются, если только не оказывают сопротивление. Вследствие колебаний киевского руководства серьезное сопротивление при данном сценарии исключено. Единственной сухопутной силой, сопротивление которой ожидаемо, является элитный украинский отдельный батальон морской пехоты войск Береговой обороны Украины, расквартированный в Феодосии. Этим, впрочем, и ограничиваются силы морской пехоты этого государства. Еще возможны отдельные перестрелки на море и редкая стрельба по российским военным самолетам».
Інший, розширений варіант – «Бело-голубая Русь».

«При более широком варианте зоной вмешательства становится весь юго-восток Украины, включая Крым, причерноморские территории (Новороссия), Донбасс, Харьков, Днепропетровск. Это так называемые «бело-голубые», русскоязычные территории, население которых устойчиво голосует против русофобских партий. Этническая самоидентификация части населения тут до конца пока не определена, однако практически все население без исключения относится к России положительно».

Автор перераховує українські частини, що можуть зашкодити переможному маршу російських військ, та вказує, яким чином їх нейтралізувати.
«Операция может начаться с разгрома украинского флота ударами с воздуха и противокорабельными ракетами и захвата мест его базирования в Одессе, Очакове, Черноморском, Новоозерном, Николаеве, Евпатории и Феодосии… Окончательно целью движения моторизованных и танковых частей является выход к границам Приднестровской республики у Первомайска… Здесь главной задачей является быстрый охват городов и окружение разрозненных частей украинской армии, которые, будучи сформированными в основном из русскоязычных, вероятнее всего, не окажут серьезного сопротивления, если потеряют сухопутную связь с центром. Вообще, главные бои с сохранившими верность Киеву «оранжевыми» частями ожидаются в районе Одессы и Николаева, поскольку для украинских атлантистов и их хозяев наиболее ценным приобретением является выход к Черному морю».

Далі фантазія автора припускає, що у конфлікт можуть втрутитися інші європейські держави.

«На этом участке театра военных действий можно ждать и появления союзных «добровольческих» или даже регулярных частей таких стран атлантического блока, как Польша и Румыния . В этом случае можно было бы говорить об эскалации конфликта. Впрочем, России есть чем ответить на подобную эскалацию: формально не провоцируя НАТО на прямое вмешательство ударами по территории натовских стран, Россия может начать действия против судов этих стран в Черном и Балтийском морях, например, задерживая и интернируя их «до выяснения всех обстоятельств». Такие действия не имели бы прямой военной ценности, однако они показали бы решимость России и еще больше напугали бы такие страны, как Германия и Франция».

І, нарешті, програма-максимум – «возвращение «матери городов».

«Реализация такого сценария, естественно, потребует более высокую цену, однако она имеет свои преимущества: Россия возвращает себе контроль над старейшим центром русской духовности и государственности… В тот момент, когда противная сторона поймет, что целью наступления является Киев, наверняка все верные «оранжевому» руководству силы будут отведены к столице и в случае чего все основные бои развернутся на ее подступах. В этом случае возможна крайняя радикализация действий с обеих сторон. Целью сухопутных мобильных соединений и воздушных армий в таком случае станет поскорее отрезать Киев от коммуникаций, связывающих город с западными областями, чтобы не допустить наводнения города танкоопасной живой силой в лице западноукраинского ополчения и затягивания городских боев».
«Радикалізація» передбачає й таке.

«Демонстрационный воздушный ядерный удар в стратосфере в районе южной части Припятских болот, произведенный ночью, чрезвычайно помог бы в этом случае. Он не нанес бы существенного ущерба, если не считать выведение из строя линий электропередач и электрических приборов в радиусе 100 км. Но зато он был бы виден в ненавидящем «москалей» Львове и даже в Польше. Он сразу отрезвил бы горячие головы, ясно продемонстрировав нешуточную решимость Кремля».

«Это не провокация, это – война!..»

Якщо відкинути емоції та подивитися на цю писанину тверезо, то помітно, що створив її пасіонарний профан, знайомий з військовим мистецтвом на рівні букваря. Ігор Джадан погано уявляє, що таке стратегічне розгортання військ, скільки часу потрібно на зосередження ударного угруповання біля кордонів сусідньої держави і як швидко це розгортання стане відоме світові через систему тотального супутникового контролю. Деякі пасажі наївні до комічного: «Особое место в операции займет молниеносный захват Киевской Лавры и удержание ее до прибытия основных сил. Части спецназначения, предназначенные для этой операции, должны быть готовыми некоторое время действовать в полном окружении».

Але нагадую: це не просто шизоїд, який щось там шкрябає на маргінальних форумах або у livejournal; це – автор сайту, офіційним головредом якого є Гліб Павловський, один з голових архітекторів путінсько-медвєдєвської Росії.

Знову закликаю побороти емоції. Забудьте, що стаття із закликом повторити Чорнобиль «у стратосфері» вийшла напередодні річниці національної трагедії; не звертайте уваги, що публічне вербальне знищення України відбулося на другий день після дня народження Адольфа Гітлера і дивним чином збіглося з появою лялькового «Адіка». Просто подумайте: для чого це зроблено?

Звичайно ж, для поширення скандалу, що має: а) внутрішньо мобілізувати російського читача, а українського – призвести до паніки та сум’яття; б) різко загострити стосунки між двома країнами у період передачі влади у Росії; в) продемонструвати, що Медвєдєв для усіляких там «русофобських режимів» – це той самий Путін, тільки рішучіший та страшніший. І з великою ймовірністю можна припустити, що цього буде досягнуто. Або вже досягнуто.
Образно кажучи, 21 квітня плавно перетекло у 22 червня. Україну бомбардують з важких ідеологічних ракетоносців – звичайно ж , без оголошення війни. А що Україна?

Ні, сказати, що вона зовсім не опирається – не можна. Були ноти МЗС – щоправда, через інші причини. Було засідання РНБОУ, на якому постановили «посилити забезпечення безпеки, що убезпечить…». Щойно з’явилася заява працівників культури, які закликають Ющенка, Тимошенко та Яценюка якось там вичистити Інтернет… Тобто, на голову падають бомби, а наша держава мужньо відстрілюється з «трьохлінійки».

«Просьба не игнорировать!!!»

Ми живемо у специфічній країні. Настільки миролюбній, що сама лише гіпотетична можливість війни з кимось викликає у військового керівництва сором’язливу усмішку та почервоніння обличчя. Війна з Росією, Білоруссю, Молдовою, ба навіть Польщею, Словаччиною, Угорщиною чи Румунією просто не вкладається в українській голові – ані в цивільній, ані у військовій. Але, як бачимо, війна прекрасно вкладається у деяких головах, що мешкають у напрямку норд-ост.
Наша країна свідомо і наполегливо позбувається армії. Пацифістське самозречення дійшло до того, що сьогодні у маленької Білорусі бойових танків утричі більше, ніж їх має велика і, як ми звикли думати, сильна Україна. Сьогодні ніхто не скаже напевно, чи піде Чорноморський флот Росії із Севастополя 2017 року. І ніхто не може гарантувати, що однієї погожої днини румунські туристи у камуфляжі раптом не висадяться на острові Зміїному.

Але допоки бойові дії ведуть ляльки – краще говорити про війну ідеологічну. В ситуації, що склалася, Україна може: а) визнати, що на неї напали та оголосити мобілізацію; б) зробити вигляд, що все гаразд, або майже гаразд.

Що таке «майже гаразд» – ми спостерігаємо зараз, коли суспільство, збурене фальшивою сигнальною ракетою, жваво обговорює доленосні питання на зразок «чи є лялька Гітлера фашистською пропагандою?» або «чому британці вибачилися, а німці не хочуть?». Завтра (можете не сумніватися!) полетять інші ракети, і в ефір підуть сюжети про українських байкерів, які їздять у касках вермахту, про Андріївський узвіз, де неофіційно можна купити гітлерівські медалі та про українські клуби військової реконструкції, члени яких залюбки чіпляють на себе нацистську символіку. І все це буде правдою. З тією лише особливістю, що там не буде жодного слова про російських байкерів, російські клуби та Арбат – найбільший у Європі чорний ринок артефактів Другої світової. І суспільство чесно обговорюватиме усі запропоновані теми. З надією запитуючи у світу: «правда ж, ми не фашисти?..»

А що таке «мобілізація»? У нашому випадку це ось що.

1. Створення (у надрах СБУ, РНБОУ, Секретаріату Президента – потрібне підкреслити) структур, які почнуть тотальний моніторинг ефіру (перш за все телевізійного) та найбільш розкручених інтернет-ресурсів. Залучення до цих структур багатьох відомих та знакових особистостей, в тому числі зі світу медіа.

2. Потужний державний тиск на ЗМІ, перш за все – на найбільші телеканали, незалежно від форм власності. Узгоджений з власниками контроль за ефіром. Відродження темників та інституту кураторів. Поява списків «небажаних персонажів».

3. Початок грандіозної пропагандистської кампанії по згуртуванню нації. Поява суто пропагандистських медіапроектів, в тому числі «кілерських». Запровадження табу на критику Президента та деяких політичних персон. Самоусвідомлення, самоконтроль та самоцензура журналістів. Масові кадрові чистки в інформаційних службах – позбуватимуться тих, хто не усвідомив («тут Батьківщина в небезпеці, а ви…»).

Інших варіантів нема. Або країна симетрично опирається агресії, або віддає своє майбутнє на плин примхливої долі. І якщо хтось скаже вам, що дати відсіч загарбникам можна без оцих надзвичайних трьох пунктів – він бреше. Якщо хтось переконуватиме вас, що Павловського може перемогти Жулинський – це брехня. Якщо хтось запевнятиме, що пропагандистській машині сильної російського автократії можуть протистояти ЗМІ слабкої української мультикратії (де кожен ЖЕК вважає себе Кабміном, а кожен завгосп – Прем’єром) – не вірте. І якщо хтось говоритиме, що ляльку «Джадан» можна зупинити толерантністю, неупередженістю та свободою слова – плюньте йому в очі.

І зрозумійте, чого хочете особисто ви – такого миру, чи такої війни. І до чого ви, власне, готові.



Категория: Политика | Добавил: xYx (14.05.2008)
Просмотров: 748 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]


Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика


Насрать на Copyright! Права не дают, права берут!
Копирование и распространение материалов разрешено и чертовски приветствуется!
Конструктор сайтов - uCoz